«Ти корейців бачив?»: як гандболіст з Вінниці став добровольцем і пройшов війну від Херсона до Курщини
- Розповісти про Дениса Побігайла попросила його однокласниця.
- Колишній вінницький гандболіст добровольцем пішов на війну: у травні 2022-го уже був у ЗСУ.
- Під час Курської операції з ним спілкувалися журналісти одного із найбільших у світі зарубіжних видань. Що вінничанин говорив їм?
- Наш земляк і нині у ЗСУ, з журналістом RIA/«20 хвилин» розмовляв відверто, але з умовою…
—Денисе, це правда, що твоя сестра зібрала кошти, на які хоче поставити тобі пам’ятник? — запитую військового.
Про таке нам написала його однокласниця пані Анастасія. Вона просила розповісти про Дениса. За її словами, він заслуговує на те, щоб вінничани знали, як земляк воює. Повідомила, що з ним розмовляли зарубіжні журналісти. Заодне згадала про його сестру і про пам’ятник.
Мабуть, Денис давно так довго і від душі не сміявся, як після почутих слів про пам’ятник.
— Та це сестра пожартувала, — каже він і все ще не може стримати сміх.
Із розмови з ним відчув, що із сестрою має гарні стосунки. Вона підтримує брата. Він відповідає взаємністю.
Коли почалася велика війна, Денис проживав у сестри у Києві. Саме з нею ділився намірами йти добровольцем. Що було далі, як потрапив на фронт, де воював, що розповідав зарубіжним журналістам — про все це і не тільки дізналися під час розмови з військовим.
А ви готові в «учебку»?
—Перший день війни мене застав у Києві, — розповідає Денис. — На той час я там працював. Проживав у сестри. Вранці 24 лютого 2022 року почули вибухи. Сестра вибігла на балкон подивитися, що там робиться, Від неї дізнався, що почалася війна. Радив їй виїхати за кордон, тоді ж багато людей так робили, і в неї була можливість. Вона сказала, що мене не залишить. Відтоді і дотепер вона у Києві.
Денис каже, що тоді ж почув про Територіальну оборону. Пішов до одного з цих підрозділів. Пробув там тиждень. Не все йому сподобалося в організації. Каже, були певні нюанси. Повернувся додому. Разом з сестрою налагоджували оборону їхнього мікрорайону.
— Коли до нас прийшли із ЗСУ, вони дивувалися, як ми все належно організували для відбиття ворога, — згадує Денис. — Ми навіть рації мали. Я розумів, що не можна чекати, поки росіяни зайдуть у місто. Пішов у військкомат. Відмовили. Так само почув відмову у ТЦК у другому, третьому районах міста. Чому відмовляли? Дивилися у паспорт, а мені уже 42. Та й військового досвіду не мав, бо в армії не служив.
То вже був четвертий за рахунком ТЦК, у якому він побував, задали одне питання: «А ви в «учебку» готові йти?». Я відповідаю: «Чому запитуєте?». Мені кажуть: «Бо вам уже 42». Якби не був готовий, чому б просився на війну. Тоді й вирішилася моя подальша доля.
Два тижні занять в «учебці» — і я в ЗСУ. Було це 22 травня 2022-го. А з 6 червня того ж року почав служити у 36-й окремій бригаді морської піхоти.
Починав на посаді механіка-водія МТЛБ, це гусеничний тягач для перевезення людей та вантажів, буксирування причепів. Військові називають його «мотолига».
Найбільш смішне, що у мене дотепер нема прав на керування транспортом. В «учебці» освоїв «мотолигу». Здебільшого виконував завдання на кулеметі, встановленому на МТЛБ.
За ніч вивезли 150 поранених
У довоєнному житті Денису казали, що він міг би бути лікарем. Співрозмовник не уточнює, у яких ситуаціях чув такі слова. Згадав про це на війні. Розповідає, як з мехвода (механіка-водія) став санінструктором батальйону.
—На війні військовим постійно нарізають завдання, — говорить Денис.
Одне з них викликало у нього неабияке здивування. Йому сказали, що переводять на посаду санінструктора батальйону.
—Я кажу начальству, ви щось наплутали, — продовжує розповідати військовий. — Я не медик і ніколи ним не був. Я служу мехводом.
А мені відповідають: «Ти скількох поранених вивіз! Не кожен медик може назвати таку кількість».
Це була правда. Одного разу протягом ночі з «нуля» ми вивезли 150 поранених і «двохсотих». Такої кількості військових за одну ніч, чи за день, не вивозив жодного разу ні до того, ні після того. У ту страшну ніч нам допомагали госпітальєри. Навіть число пам’ятаю, коли це сталося, — 08.11.2022-го. Наші воїни відбивали атаки в районі села Опитне Донецької області. За пораненими їздили у ту ніч на М 113, це американський гусеничний бронетранспортер.
Через два тижні після тієї розмови Побігайла призначили на посаду санінструктора батальйону. Мабуть, неспроста йому колись говорили, що міг би бути гарним лікарем.
—Спочатку мене навчили убивати, а потім я вже сам навчився рятувати людей, — говорить Денис. — Рятувати й убивати — це на війні постійно. Якщо ти їдеш на «еваку» забирати поранених, у тебе є менше однієї хвилини на зупинку. Залишишся на довше, по тобі почнуть бити з усього озброєння. По нас не били хіба що з ядерної зброї. Тому кожен свій виїзд планую, обдумую. Будь-яку ситуацію обговорюю з напарником, мехводом. Ніколи не кажу: сіли і поїхали. Збираю інформацію, оцінюю ситуацію, дізнаюся про місцевість.
Від Херсонщини до Курської області такий шлях пройшов наш земляк з побратимами з 36-ї окремої бригади морської піхоти.
Про ситуацію на Курщині у нього розпитували журналісти одного з найбільших світових інформаційних ЗМІ — американського «Асошіейтед прес» (АР).
Під час розмови з Денисом журналіст RIA запитав, що цікавило американських колег, чому саме наш земляк спілкувався з АР, як відбувалася розмова: під час особистої зустрічі, чи через Інтернет?
Дістали блокнот з кишені убитого, а там…
Денис каже, що на Курщині у нього була розмова з журналістом з «Асошіейтед прес». Чому саме йому доручили відповідати на питання американця, не знає.
—Невже американський журналіст приїжджав у район бойових дій у Курській області? — запитую у військового.
—Та ні, розмова відбувалася в режимі онлайн, — каже Денис.
Запитання американського журналіста його здивували.
Найбільш жорстке з них звучало так: скільки загинуло наших військових.
— Що можна на таке відповісти? — говорить Побігайло. — Як я міг знати, скільки там наших полягло. Сказав йому, що це не до мене, бо я не маю такої інформації. Ще його цікавило, як просуваються наші війська? Хіба санінструктор батальйону може таке знати?
На одне з питань журналіст з американського агентства таки отримав конкретну відповідь.
— Чи бачили корейців? — запитав він у Дениса.
За словами мого співрозмовника, він не тільки бачив, а й вивіз одного з убитих корейців. Після бою санінструктор заїхав забрати поранених. Разом з ними вивезли убитого корейця.
Спершу думали, що це бурят, розповідає Денис. У 2023-му на Запорізькому напрямку стикалися з бурятами. І цей, на Курщині, чимось був схожий на них. Коли хлопці обшукали, що в нього в кишенях, дістали блокнот. Відкрили, а там записи корейськими каракулями. Тіло передали розвідосам. Блокнот теж.
.До війни грали в гандбол
Денис Побігайло втратив на війні своїх друзів з Вінниці. Загинули Олексій Вознюк, Сергій Чуприна.
До війни вони мали спільне захоплення — грали в гандбол. Як каже Денис, ставали чемпіонами області, міста.
—Коли загинув Олексій Вознюк, я якраз був у Вінниці, — згадує Денис. — Перший раз через півтора троку після початку війни дали відпустку.
Вознюк, як і Побігайло, служили в одній бригаді. Олексій теж пішов на війну добровольцем. У нього залишилося троє дітей.
Сергій Чуприна протягом восьми місяці значився у списках зниклих безвісти. На жаль, дива не сталося. Наприкінці березня 2024-го надійшла трагічна звістка: вінницький гандболіст загинув у бою за Роботине, що у Запорізькій області.
Денис із сумом згадує своїх друзів. Важко пережив втрату.
Можливо, наговорив зайвого
Під час розмови з Денисом Побігайлом у деякі моменти відчувалося, як він переходить на різкий тон. Це було у ті хвилини, коли санінструктор батальйону говорив про несправедливість, з якою інколи доводиться стикатися військовим. Тоді він не добирав слів. Як кажуть, рубав правду, називав тих, хто винен у такій несправедливості.
Але вже наступного дня військовий зателефонував.
—Можливо, я там наговорив чогось зайвого, — сказав він. — Не хотілося, щоб мої слова завдали комусь проблем.
Денис разом з побратимами з перших тижнів війни захищає життя кожного з нас. При цьому ризикує своїм життям. Кожне прохання воїнів з фронту має бути враховане. Хіба не так?
Найбільш цінна нагорода — «За збережені життя»
Денис Побігайло удостоєний низки відзнак. Одна з них від президента України.
Це відзнака За оборону України».
Але найбільш цінною вважає ще одну відзнаку «За збережені життя». Вона від Головнокомандувача ЗСУ.
Командир 36-ї окремої бригади морської піхоти нагороджував санінструктора батальйону грамотою.
У тексті звернув увагу на такі слова: «…за розумну ініціативу». Згадав, як військовий говорив про те, як перед кожним виїздом детально аналізує ситуацію й обстановку у районі бойових дій, куди планує виїзд. Комбриг відзначив нашого земляка ще й за сумлінне виконання бойових обов’язків і завдань.
Читайте також:
На Соборній запланували ще один капремонт. Що він передбачає?
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
